УСПІШНІ ІСТОРІЇ

ЯК ПАРА ЧОЛОВІКІВ ПРОЙШЛА ТЕСТ НА ПРИЙНЯТТЯ, ПІДТРИМКУ ТА ЗДОРОВ’Я

Експрес-тест на ВІЛ вони робили регулярно кожні два-три місяці. Ось і тепер удвох схилилися над тест-системою, спостерігаючи, як звично з’являється червона контрольна риска. А далі сталося те, чого не мало статися. Поступово почала проявлятися друга смужка. Русланові здавалося, що тієї миті вся кров у його тілі шугнула до обличчя. Так він дізнався, що в його партнера ВІЛ. Русланів тест показав негативний результат. Перша реакція: «Ого…» Друга: «Що робити далі, відомо. Не варто гаяти час».

З того дня минуло понад пів року, і життя обох зрештою повернулося до звичного ритму. Хоча, звісно, певні корективи в нього довелося внести обом. За три тижні після тестування Русланів партнер почав практикувати антиретровірусну терапію, а сам Руслан трохи згодом за власною ініціативою отримав доконтактну профілактику — антиретровірусні препарати, що запобігають зараженню ВІЛ.

— Найбільше я люблю свого партнера і Warcraft, — сміється 28-річний Руслан. Сьогодні він має вже достатньо внутрішньої свободи, щоб говорити про це відкрито.

Справжнього себе хлопець почав усвідомлювати десь у 16 років. Це збіглося із закінченням школи в рідній Волновасі та переїздом до Маріуполя на навчання в механіко-металургійному коледжі.

— Більше місто, більше спілкування, більше інформації, більше всього. Думаю, це полегшило процес. Там я остаточно все зрозумів і прийняв: мені подобаються хлопці, а не дівчата, — розповідає Руслан. — Не пам’ятаю якихось переломних моментів чи, тим паче, докорів сумління з цього приводу. Все пройшло природно.

Першій про те, що він гей, Руслан розповів подрузі й однокласниці, з якою разом винаймав житло. Це трапилося не одразу, а за два роки після переїзду. Він щойно склав сесію й повернувся з Донецька, де навчався заочно в інституті залізничного транспорту. Там трапилося перше кохання. Вони зустрічалися, спілкувалися, а потім хлопець зник.

— Це була справжня трагедія, хотілося поділитися з кимось пережитим і своїми почуттями. Я знав, що подруга мене зрозуміє, — розповідає він.

Щоб підготуватися до розмови, Руслан купив дві пляшки вина, хоча зовсім не пив, приніс їх додому. Коли подруга те побачила, одразу спитала: «Що сталося?». Пояснення Руслан почав зі слів: «Кать, ти мене любиш?». Коли розповідав, то весь тремтів: «Я гей». Катя відповіла: «Буває». Перше зізнання й перше розуміння.

Набагато складніше виявилося з батьками. Русланів тато й досі не знає, вони з ним не дуже близькі. У старшого брата з батьком завжди було більше спільного: риболовля, футбол, які ніколи не цікавили молодшого сина. Краще матері допомогти з прибиранням. Їй він розповів.

— У мене закарбувався мамин вираз обличчя. Відсутній погляд, ніби провалля в очах, — розповідає Руслан.

Деякий час вона вдавала, ніби нічого не сталося, а третього дня заплакала.

— Скоріше за все, їй було важко від того, що мені буде важко в житті. Принаймні вона так вважала. Це моє пояснення, — каже Руслан.

Зрештою, прийняла сина. Вони близько спілкуються. Ось і сьогодні в обідню перерву мати дзвонить синові, аби дізнатися, як у нього справи.

— Дякувати старшому братові, тепер у мене є ще й племінниця і це зняло тягар відповідальності за онуків, — сміється хлопець.

А потім уже цілком серйозно зізнається в тому, що думки про власну дитину в нього з’являються.

— Звісно, за умови, що я повністю матеріально забезпечений, аби в моєї дитини були всі ті можливості, яких не мав я, — пояснює він. — Думав про всиновлення. Я би хотів знати, що юридично можу це зробити.

Після школи Русланове майбутнє виглядало більш-менш зрозумілим. Взагалі-то, в дитинстві він мріяв стати лікарем: стоматологом, терапевтом або фтизіатром, але батьки переконали вчитися на логістика залізниці. Практичне рішення, тим паче, що родич мав можливість допомогти з працевлаштуванням.

— З одного боку, я сперечався і пручався, а з іншого, батьки не давали мені особливого вибору. Силою ніхто на навчання не відправив би, але мати переконувала: йди, вивчишся, влаштуєшся на нормальну роботу, так надійніше, — розповідає він.

Руслан вивчився і два роки пропрацював черговим на сортувальній станції. Робота вважалася умовно престижною. Тоді 20-річний хлопець міг собі дозволити винаймати житло в центрі Маріуполя і отримував чималі 7 тисяч гривень. Все, як обіцяли батьки, тільки з одним «але», про яке він геть забув.

— Черговий по станції відповідальний за все, що там відбувається, і за всіх. У мене було 42 людини, за яких я ніс відповідальність, — валківничі, стрілочники, машиністи. З усіма я знаходив спільну мову, — каже Руслан.

Але як усіх допильнуєш, якщо маєш сидіти в кабінеті за пультом? Під час одного з чергувань валківничий (той, що відповідає за перечеплення вагонів, – Ред.) упав із підніжки потяга і йому відтяло руку. Згодом з’ясувалося, що він був нетверезим. Історія завершилася для Руслана без наслідків, але добряче струсонула, спонукаючи переглянути пріоритети. Він раптово згадав: «Я ж ніколи не хотів тут працювати». А тут іще й скорочення на залізниці. Хлопцеві запропонували перевестися на заводську станцію.

— Зарплата мала бути кращою. Але там так: стаєш ногою, і здіймається стовп куряви. Я думаю: Боже, мені ж лише 22 роки, навіщо це все? — пригадує.

Тому звільнився, а за три дні, як забрав документи, несподівано навіть для себе перебрався на запрошення знайомого до Києва, чим ошелешив матір. «Колись я її сліпо послухав, тоді в мене фактично не було вибору. А тепер його не було в неї. Я вирішив», — каже він.

Це сталося в 2013-му, саме тієї весни, коли Київ завалило снігом так, що сноубордисти й лижники катались Андріївським узвозом. Два місяці хлопець досліджував місто, а потім настала черга вивчати вакансії. Минулий професійний досвід йому мало допомагав, тож у Києві довелося починати все з нуля. Спочатку пішов працювати офіціантом, далі адміністратором у київських клубах, потім консультантом у телекомунікаційній компанії. Паралельно вчився працювати з графічними редакторами, отримав роботу в рекламному агентстві. Тепер виконує замовлення, пов’язані з вебдизайном.

— Умів єдине: те, чого навчився вдома. І не знав, у якому напрямку хотів би рухатися, тож пробував усе. Я ще й зараз у творчому пошуку, — зізнається Руслан.

Іноді йому важко прийняти цей факт: «Мені вже 28, а я ще нічого не зробив». Але насправді зробив він уже чимало, наважившись чесно сказати собі: «те, ким я був, — то не я». Принаймні тепер у нього є свобода обирати, як жити.

Зі своїм партнером Руслан познайомився майже півтора року тому. Домовилися про відкриті стосунки. Його партнер час від часу зустрічається з іншими людьми, але за замовчуванням це мав би бути безпечний секс, тож результати тестування на ВІЛ були неочікуваними.

— Оскільки в моїй родині часто звучало «це можна, а цього не можна», то я болісно реагую на рамки й сам намагаюся не обмежувати людей. Навпаки, стараюся зрозуміти їхню позицію, — каже Руслан. — Не скажу, що ситуація підірвала мою довіру. Я подумав, що таке могло статися і зі мною, тож просто прийняв усе як факт. Звісно, це не та новина, яку хочеш почути. Але розгубленості не відчував. Складно це пояснити, але більше, напевно, боюся гепатитів. Від гепатиту B ми з партнером щеплені, а от від гепатиту С вакцини немає. Мені здається, я дуже багато знаю і про ВІЛ, і про АРВ-терапію. Тому тепер і не так страшно. Хоча перший місяць доводилося боротися з власними страхами.

Руслан постійно відстежує новини й читає дослідження, зокрема англомовні, які стосуються ВІЛ та хвороб, що передаються статевим шляхом. Тож про існування доконтактної профілактики (PrEР) як додаткової можливості мінімізувати ризики заразитися ВІЛ він знав упродовж кількох років. Відтоді як у Києві стартував пілотний проєкт із впровадження відповідної програми.

— У мене, звісно, є погані звички. Можу вночі замовити піцу, бо часто граю у Warcraft майже до ранку, — сміється він. — Але до здоров’я ставлюся педантично. Приміром, вважаю, що регулярне тестування на ВІЛ — must have для кожного, хто має статеве життя.

Два роки тому новина про PrEР зацікавила його, але причин її вживати він не бачив. Позитивний статус партнера це змінив. Руслан сам звернувся в громадську організацію «Альянс. Глобал», аби дізнатися про можливості отримання препаратів доконтактної профілактики. Спочатку консультант розпитував про мотивацію, намагаючись оцінити ризики хлопця, але коли дізнався, що партнер Руслана — людина з позитивним ВІЛ-статусом, питання було вичерпане. Руслан заповнив анкету, зробив швидкий тест, аби підтвердити свій негативний ВІЛ-статус, і отримав перші препарати в Київському міському центрі СНІДу.

— У нас із партнером однаковий режим вживання таблеток: і в нього, і в мене о 8 вечора. Разом це робити простіше: він не забуває приймати АРВ-терапію, я — PrEP. Тож це ще й підтримка і певною мірою прояв солідарності з партнером, — каже він.

Намірів завершувати прийом препаратів доконтактної профілактики в Руслана поки що немає. До того ж він регулярно відвідує лікаря й тестується на ВІЛ.

— Це додаткове страхування й більше впевненості, — пояснює він.

я не ходжy вyлицями, тримаючи партнера за рyкy. Але це не значить, що менi не хотiлось би.

Час до часу, проходячи повз офіс «Альянс. Глобал», в якому вони з партнером не раз отримували допомогу, Руслан приміряє на себе роль консультанта або соціального працівника, щоб уже самому допомагати іншим робити крок у правильному напрямку.

Мені ця ідея близька. Але поки що не наважуюсь, — каже він.
— А до чого лежить душа? — питаю в Руслана.
— До Берліна, — всміхається хлопець.

Нещодавно він повернувся звідти. Це вже сьома поїздка за останні два роки, тож про Берлін і його людей він може розповідати безкінечно.

Наприклад, про жінку. Вона йшла вулицею одного літнього дня. Повітря вже встигло прогрітися до 30 градусів. Найімовірніше, вона поверталася додому з нічного клубу. 50-річна жінка в шубі до колін кислотно-салатового кольору зі штучного хутра, яке стирчало на всі боки, наче грива іграшкового лева. Так само, як і її зачіска.

Руслан побачив її, коли вперше потрапив до Берліна. І запам’яталася вона не так своїм виглядом, як тим, що ніхто з перехожих не звертав на неї жодної уваги. Той самий ефект він спостерігав у гей-кварталі — на вулиці з десятками кав’ярень, біля кожної столики, люди п’ють пиво, хто в латексі та шкірі, хто в собачих масках. І нікому до того немає справи.

— Це свобода бути тим, ким ти є. За неї люблю Берлін, — каже він. — Уже чотири роки виходжу на прайд у Києві. Щороку до нього долучається дедалі більше людей. І це добре. Але, з іншого боку, нам іще далеко до прийняття одне одного. Приміром, така дрібниця: я не ходжу вулицями, тримаючи партнера за руку. Але це не означає, що мені не хотілось би. В Барселоні так ходять, а в Києві почуватимешся некомфортно. І я не розумію, чому хтось має право триматися за руки, а хтось — ні. Це напружує, ображає, злить. Подорожувати я почав три роки тому. Відвідав із десяток європейських міст. Майже всюди, де я був, — Барселона, Берлін, Амстердам, — розвинена гей-культура. Прайд у Берліні — це мільйон людей і свято цілого міста. Мені хотілось би там жити. Не знаю, чи може це бути метою, але хочеться.

Удома в Києві на нього чекає обожнювана кішка з очима кольору стиглої пшениці на ім’я Карма. Він назвав її так не випадково — вірить у те, що в комплекті зі свободою йде відповідальність, зокрема за своє здоров’я.

А поки що він прямує до котячого притулку, яким опікується його подруга. Руслан допомагає їй як волонтер.

— Обійматиму котів, — сміється він. — Бо Карма — кішка незалежна. Складає мені компанію тільки тоді, коли схоче. Він не наполягає. Тому що в кожного має бути свобода вибору, прийняття й відчуття захищеності.

Ім’я героя змінене на його прохання, бо він не хотів би робити аутинг своєму партнерові.

Cookie-файли
Налаштування Сookie-файлів
Детальна інформація про цілі обробки даних і постачальників, які ми використовуємо на наших сайтах
Аналітичні Cookie-файли Відключити все
Технічні Cookie-файли
Інші Cookie-файли
Ми використовуємо файли Cookie для поліпшення роботи, персоналізації та підвищення зручності користування нашим сайтом. Продовжуючи відвідувати сайт, ви погоджуєтеся на використання нами файлів Cookie. Детальніше про нашу політику щодо Cookie.
Налаштувати Прийняти все
Cookies